Лідія Максимівна Харабарович

Фото автора
Ім'я: Лідія Максимівна Харабарович
Контакти: с. Лиса Гора
Миколаївська область
0 (5161) 63-140
Робіт на сайті: 19

А над світом українська вишивка цвіте

Тамара Дмитрівна Явиця працює викладачем фізики та математики в Лисогірській школі-інтернаті. Вона не тільки талановита вишивальниця, а й керівник шкільного гуртка «Посиденьки». Вже багато років передає своє ремесло дітям. На заняттях хлопчики й дівчатка не лише вишивають, шиють, виготовляють прикраси з бісеру чи в’яжуть - вони проводять велику краєзнавчу роботу. В школі-інтернаті створена світлиця, де зібрані давні рушники сільських майстринь. Ці рушники огортають ікони, створені руками Тамари Дмитрівни. А ще тут прядка, ткацький верстат, дерев’яне ліжко, стіл, глечики, лавки тощо. І багато-багато вишитих хрестиком ікон.

Тамара Дмитрівна розповідає про витоки улюбленого ремесла: «Колись Марія Андріївна Болехівська принесла в школу вишиту ікону і з неї все почалося. Ми "захворіли" нею. А потім купили альбом з вишивками… І на чому ми їх тільки не шили! В основному, на бортівці. У нас при школі жила вчителька-пенсіонерка Зінаїда Павлівна Шоломінська, яка на той час хворіла, і ми їй приносили роботу, щоб вона розпрацьовувала собі руки. Я шила контури ікони, тобто виконувала ювелірну роботу, а вона зашивала, зашивали й діти. Ми в інтернаті створили світлицю, де зібрали верстати, рушники. Є такі українські рушники, яким далеко за сто років. З вишитими іконами їздили на конкурси у різні міста. Були і в Миколаєві, і в Києві. Всі ікони й рушники виставлялися у столичному палаці «Україна». Сорочку вишиту власними руками я подарувала Леоніду Кучмі. Вишитий нами портрет Тараса Шевченка прикрашає один із кабінетів у райдержадміністрації. «Заповіт» Т. Шевченка – в кабінеті української мови. Він вишитий дитячими руками. Я вишиваю років зо двадцять. Вишивала моя мама, вчила й мене. А коли я вже працювала в інтернаті вихователем, то потрібно було чимось дітей займати, от і почала їх навчати рукоділлю. У мене тоді був клас дорослих діточок, тож всі 18 юнаків та дівчат вийшли зі школи зі своїми рушниками. Були хлопці, які шили і в’язали не гірше дівчат».

Крім багаторічної відданої праці з дітьми жінка виконала ще одну грандіозну роботу – зібрала чисельні схеми різних українських рушників. Це велика колекція давніх орнаментів та узорів, навіть гербів, багато з яких є унікальними. Кожна композиційна схема рушника виконана з точністю, щоб людина могла легко за схемою вишити аналог. Кожна схема вишивки своєю технікою, композицією, мотивами й кольорами відповідає своєму призначенню. На ній ім’я та прізвище авторів вишивки. Нині Тамара Дмитрівна шукає людей, які зможуть виконати комп’ютерну обробку зібраного матеріалу, щоб створити книгу чи альбом.

Ікони Тамари Дмитрівни - і в рідній Україні, і у родичів в Росії, а рушник є і в однокласника в Казахстані. Ікону і серветки, які вишила її учениця, купили люди з Америки. В планах майстрині – присвятити вільний час, при виході на пенсію, вишиванню, а ще - навчитися ткати і вишивати ікони бісером. Все ще попереду, аби зір, зітхає жінка, не підвів.

Поки ми спілкувалися з Тамарою Дмитрівною, до світлиці завітала ще одна рукодільниця - Лідія Максимівна Харабарович, яка працює лікарем у Лисогорській лікарні. Вона теж майстер на всі руки – вишиває, в’яже. У Лідії Максимівни зберігся рушничок, який вона вишила у 7 років. А в 5 років побачила світ її перша серветка. Родом жінка з живописного села Катеринки Первомайського району. «Сестра була старша за мене на 12 років, тож у нас удома часто організовувалися посиденьки, де дівчата вишивали, і мені, малій, щоб не заважала, теж давали шматочок тканини й голку з шматками ниток. Тож сиділа і вишивала разом із ними. Мати навчила мене в’язати гачком, пізніше я навчилася в’язати й шпицями. В 14 років у мене й сестри були гарні рушники, вишиті гладдю. Через багато років я вже вишила весільний оберіг для доньки».

В колекції Лідії Максимівни багато ікон, рушників, багато подаровано людям, яким вони подобалися.

Лідія Максимівна і Тамара Дмитрівна - сусіди, тож і вишивають разом довгими вечорами. На один рушник йде близько місяця, розповідають жінки. А щодо традицій і повір’їв повідомляють: якщо доля матері й батька вдалася і життя їх щасливе, то рушник можна передавати дітям, якщо ж ні – то не потрібно передавати. А ще один кінець рушника має позитивну енергію, він і вишивається легше, а другий – негативну, тож для того, щоб урівноважити (згладити) енергію обох країв, рушник потрібно вишивати лише з позитивними думками.

На козацьких рушниках часто вишивають коней, міцне дерево, булаву. Раніше такі рушники вишивалися для наречених, братів, коханих, котрі вирушали в походи, зараз ними перев’язують синів, які йдуть в армію. На весільному рушнику вишивають птахів, які завжди дивляться одне на одного, або квіти.

Ікони й рушники, вишиті майстринями, прикрашають Лисогірську церкву.

Вишивка – мистецтво всенародне і інтернаціональне за своєю суттю. У ній через віки пронесена і збережена колективна народна мудрість, художня пам’ять, естетичні ідеали краси. Погляньте на рушник якому більше 100 років, в ньому все той же хрест – оберіг від всього лихого, символ поєднання батьківської сонячної та материнської енергії, церковні куполи – символ духовного єднання, чистоти помислів, квіти – символ кохання, молодості, краси. Все, що актуальним залишається й сьогодні


Роботи автора:


Розміщено: 21.04.2010 22:55
Категорія: Вишивка

Розміщено: 21.04.2010 22:54
Категорія: Вишивка

Розміщено: 21.04.2010 23:00
Категорія: Вишивка

Розміщено: 21.04.2010 23:05
Категорія: Вишивка

Розміщено: 21.04.2010 22:57
Категорія: Вишивка

Розміщено: 21.04.2010 23:02
Категорія: Вишивка